Військові паради, вся ця техніка, камуфляж, начищені чоботи - краса, а? Мілітаристська естетика - вона дуже, дуже приваблює. Я думаю, справа тут зовсім не в бажанні повоювати, а в цій незрозумілій дисциплінованості, готовності в будь-який момент змогти взагалі все, якщо буде на те наказ. Це така гра, войнушка. Справжньою війни ми, зрозуміло, не хочемо. Чорт, ми ж дивилися всі ці жахливі військові фільми.

А я ось люблю військове кіно. По-справжньому військове - щоб не просто соплі та любов, а ще й кров, і бруд, і гівно. Щоб форма була заношеного у всіх, а не тільки у хороших. Щоб хороших взагалі не було. Щоб страх, відчай і безвихідь. Я думаю, кіношна війна - єдино прийнятна, це демоверсія, і тільки у неї є право показати, наскільки далеко все може зайти.

Хороший фільм про війну - обов'язково антивоєнний. У ньому завжди укладена найбільша ЛЮДИНОЛЮБНА в світі ідея: тебе народили, мудацькі твоя рожа, щоб ти творив і ставав мудрішим, а ти що? Сидиш тут в окопі, тиснеш важелі в цьому танку, пікіруешь на своєму бомбардувальнику - і вбиваєш всіх без розбору. Де ж тут мудрішою?

Гаразд, ти не винен, Батьківщина сказала - треба. Потрібна жертва - значить, буде жертва. Гарне адже справа робиш, священна війна ... Та хрону лисого. Яка в жопу священна війна, ти ссишь від страху, ти весь в лайні і обріс вошами, ти вже і не людина зовсім. Ти - боєць, одиниця. Тобою будуть вимірювати втрати. Таким тебе мама бачила в дитинстві?

Знаєте що, бийте мене ссанимі ганчірками, але першими серед кіношників це зрозуміли американці: у війні немає переможців. Всі програють, ось так, друже мій. Неважливо, з якої ти боку. Загинув - програв, вижив - виграв час, а потім все одно програв. Тому що рішуче незрозуміло, як потім з цим всім жити.

Деякі радянські фільми теж підходили до цієї ідеї ( «А зорі тут тихі» і «Іди і дивись» - мій особистий фетиш), але все це дуже обережно, тому як народ-переможець з усіма наслідками, що випливають. Та й війна у нас, судячи по фільмах останніх 70 років, була всього одна - а разом з нею і одна на всіх перемога, яка майже завжди забирала весь хронометраж. Людському страху померти місце знаходилося дуже рідко - майже завжди все забирав героїзм.

Американське кіно в цьому сенсі куди більш багатогранно. США після Другої світової встигли взяти участь в цілій купі всяких воєн, і далеко не всі ці війни були популярні серед самих американців. На одному В'єтнамі Штати створили цілий кінематографічний жанр. Це не героїчне кіно. Це фільми про зневірених, які збожеволіли від жаху людей, яких незрозуміло за що закинули в жопу світу і залишили там помирати.

У мене є своя власна колекція подібних картин. Я ретельно її оберігаю від критиків - хоча таких, спасибі їм, небагато. Поповнюється ця колекція дуже неохоче: я вважаю, зняти другий «Апокаліпсис сьогодні», «Взвод» або «Суцільнометалеву оболонку» було б досить важко. Ось ці три фільми, на мій погляд, - справжній вінець антивоєнної режисерської думки.

Втім, американці, на відміну від країн колишнього СРСР, які не зациклилися лише на одній війні - на жаль, цього добра на їх вік вистачає і сьогодні. І в рік по краплині моя колекція все ж потихеньку стає більше.

У 2008 році Кетрін Бігелоу зняла «Повелителя бурі» - тема Іраку, а заодно старі добрі «на хрін це все потрібно».

У 2009 році Грант Хеслов зняв дуже дивний фільм The Men Who Stare at Goats (якісь божевільні перевели його на російську мову як «Божевільний спецназ»). Тут теж Ірак, а заодно безсила злоба на тих, хто придумав узаконене вбивство.

У 2014 році Девід Ейер зняв «Лють» - один з небагатьох фільмів про Другу світову, де героїзм намагається примиритися з бажанням вижити. До речі, є така думка, що чим дорожче фільм про війну, тим менше у нього шансів називатися противоєнним. Логіка така: масштаб баталій і спецефекти вже дають кілька очок героїзації війни. Так, але немає, і «Лють» - всього лише кіно про втомлену солдатню - нехай і дуже дороге.

Подивіться ці фільми. Після них хочеться жити, а заодно ізолювати всіх до одного агітаторів військових парадів та іншого мілітаристського гівна. Рядовий Жартівник зі своєю «теорією подвійності Карла Юнга» говорить, що військова каска може поєднуватися з прагненням до миру. Я вважаю, це до тих пір, поки не прийде когось убити.


Сподобався матеріал? Чи не тисніть, діліться в соцмережах!